Життя коротке, щоб марніти! Давай! Ти встигнеш все здійснити!, Чому

28.07.2015

Життя коротке, щоб марніти! Давай! Ти встигнеш все здійснити!
Свобода замість усього що дістало.

Current Music: реґґі

Їхати в Столицю шукати собі. Як? Чому? Для чого?

25-річний Сашко Сівченко з Білої Церкви переїхав до Столиці на початку 2010-того з Черкас, де навчався і паралельно працював. Місто козаків покинувши через амбіції. Нині в Києві працює відповідальним редактором у видавництві братів Капранових «Зелений пес».

— Я на навчання приїхав у Черкаси, крім навчання займався журналістикою. Черкаси, хоч і місто не маленьке, але вибір роботи тут в сфері медіа невеликий. Люди з амбіціями, які починають там щось шукати рано чи пізно стикаються з доволі обмеженим вибором чим можна займатись, куди піти, — розповідає Сашко поставленим приємним голосом. На ньому синій плетінь светр та червоний шарф. У вухах сережки-кільця. У лівому ще й штанга синього кольору. За першою освітою – вчитель образотворчого мистецтва і художньої праці. Фах здобував у Богуславському гуманітарному коледжі ім. І. С. Нечуя-Девицького. Опісля в Черкасах навчався в Національному університеті ім. Богдана Хмельницького за спеціальністю видавнича справа та редагування. Паралельно працював ведучим на місцевому телебаченні і диктором на радіо. На розмову приходити з курсів англійської мови.- Друковані ЗМІ мені не дуже цікавили, а окрім тих що я вже спробував вибору в місті не було. Зарплатня зрозуміло невелика, але для рівня Черкас це не є аж надсуттєвим. Коли ти не маєш великої потреби їздити, а десь можеш пройтися пішки. Елементарно і житло в Черкасах зняти дешевше. Правда в мене не було такої потреби, бо я в гуртожитку живий. Співвідношення цін відчутне. Ти приїжджаєш у Київ і в тобі на голову, чи й на дві вищі витрати.

— Чим же тобі не влаштовувала робота в Черкасах, що ти вирішив перебратись в Столицю?

— Причиною переїхати була не зарплата. Було бажання робити щось більше, вагоміше. На всеукраїнському рівні. Хотілося цікавіших подій, про які можна повідомити, зробити матеріал. Хотілося розвиватися. Жага до цікавішої роботи. У Черкасах були такі моменти, що декілька днів, ато й тиждень минало і нічого не відбувалося. І доводилося висмоктувати щось із пальця і робити певну новину. Це мене гнітило. Я хотів ходити на події, що дійсно є подіями. У Черкасах було нудно. Але в мене була ще така річ, що мене Черкаси не прив’язана язували нічим. Сім’я, наприклад, багато кого обтяжує. А я всеодно був не у своєму місті. У мене не було свого житла, яке б мене тримало, чи ще чогось. Мені легше було взяти і поїхати кудись.

— Чого ж одразу після Богуслава не поїхав на навчання до Києва?

— Бо в мене в тій період був певний антагонізм до Києва. Я сприймав його, як велике брудне й погане місто, де важко, де всі один одного давлять і таке інше. Насправді багато в чому я мав рацію.

— Коли саме вирішив, що треба –таки їхати? Був якийсь переламний момент ще?

— Коли почав працювати одразу й вирішив, що треба їхати. Насправді можливості професійні так чи інакше зосереджені в Києві в більшій мірі. І там можна щось краще знайті. Там люди займаються своєю справою професійніше. Тому що рівень журналістики в Черкасах, чи в іншому регіональному ЗМІ, в більшості випадків бажає кращого. Є окремі журналісти, які намагаються і працюють, альо в більшості сам підхід до роботи, сама організація роботи не на належному рівні. І на сьогодні це негативний фактор. Особливо якісь такі речі, коли певні ЗМІ працюють на обласну адміністрацію, співпрацюють тільки з ними, висвітлюють їхню тіяльність, піарять їх. Це все оборот, який є і взагальнодержавних виданнях, але там все ж таки цього менше. Можна більше розвернутися. На рівні регіону працювати складно. Ще одна штука, яка, мабуть, теж зіграла чималу роль у мому переїзді: якраз на навчання до Києва переїздила моя дівчина. Звісно, роботу я почав шукати раніше. Альо це додало стимулу. Тобто, їх було у мене два — професійний і любовний. Вона з маленького містечка Тараща, на Київіщині. У Києві навчається в КПІ у Видавничо-поліграфічному інституті на книжкового ілюстратора. Суміжні в нас професії. Підпрацьовує, але ще навчається, не має роботи.

— А ти роботу в Києві довго шукав?

— Близько року. Це не так все просто. Я працював тут, але вже паралельно шукав роботу в столиці. Я навчався і багато хто тільки, як почує, що я навчаюся та ще й на денній формі і мене треба буде відпускати на місяць на сесію – навіть і розмовляти про роботу не хотіли.

— Через знайомих не пробував влаштуватися?

— Спочатку шукав роботу через знайомих, але це не дало ніяких результатів. Тому що якщо хтось десь і працює, то вони не можуть впливати на роботодавця, бо в більшості випадків це якісь приватні структури. У приватних структурах ця система братання проходити тільки на рівні керівників. А простих працівників беруть тільки за вмінням і знаннями. На відміну від державних структур, де можна пройти і через знайомство. Тому часто там працює багато неякісного персоналу. Отже по знайомству не вийшло. Почав шукати варіанти в інтернеті. Це теж мало що дало. Почав розсилати резюме на сайти ЗМІ, проходив стажування в «Нашому радіо». Але в мене була проблема з віком, тому що вони, за окремими виключеннями, набирають ведучих з 25 років. А мені тоді було 22. Я не міг туди проскочити за такою банальною причиною. Та й досвіду ще не вистачало.

— І ти пішов на таку ж саму роботу, яку мав у Черкасах, але вже в Києві? Вже зі серйозними подіями і серйозними приводами.

— В цей ЗМІ я пішов, бо працював у цій же структурі, альо в черкаському відділі, тому я міг взяти контакти безпосередньо керівніцтва і спробувати зв’язку язатися з ними. Що мені й допомогло. Я подзвонив і мене запросили зустрітися. Я поїхав у Київ, поговоривши з головним редактором – це вже успіх – добитися до якихось керівників. Ми домовилися до того, що я спробую тиждень постажуватися. Я приїхав, постажувався і їм сподобалось як я працюю. Потім ми домовилися, що я до них переходжу. Це був березень 2010-го. 15 квітня я вже почав працювати у Києві. Робота не була аж надто класною, але це була всесвітня служба радіо України, Національна радіокомпанія. Зрозуміло, що зарплата у мене фактично така сама була, як і в Черкасах, бо державним структурам без різниці де ти працюєш: в Черкасах, чи в Києві. У них всюди зарплатня неадекватно маленька. Альо я поїхав туди, бо була така можливість. Це була можливість почати працювати на більш серйозному рівні. Я ходів і в адміністрацію президента, верховну раду і так далі. Я ходів працювати з серйозними інформаційними приводами. Це для мене було найважливіше. Я приїхав туди за мінімальною зарплатою, з якою насправді в Києві жити неможливо. Потім вже пізніше знайшов можливість заробити більше. Змінив роботу.

— Скільки платили?

— Офіційно 1 500, на руки отримував 1 300 грн. Краще, мабуть, додати «фактично неможливо». Бо люди живуть. Просто приїжджому важче, адже треба знімати житло. Це державна установа. Там таку зарплату люди і сьогодні отримують. Звісно, ті, що молоді. Бо старожили мають вислугу років. Їм легше, зарплати більші.

— А живий де?

Підселився спочатку до друзів і два місяці живий просто безкоштовно. І в мене багато таких друзів, які так само, коли перебиралися в Київ у знайомих жили. Потім, коли вже заробив якусь мінімалку – живий з товаришем в гостинці. Це таке, як комуналка, тільки ще менше. Була вона кімната і кухня така, що й розвернутися складно, якщо стіл стоїть. Альо це були мінімальні витрати. Ті, які я міг собі дозволити. Спочатку платив 500, потім 700. Формально нас там жило двоє, але за місяць платили троє-четверо. Були такі люди, які просто інколи заїжджали туди. Бувало таке, що нам за декілька днів доводилося тіснитися там вчотирьох. Але зазвичай ми вдвох жили. Ті люди малі основну роботу в іншому місті, та малі потребу періодично бути в Києві. Їм було зручно платити ті самі 500 гривень, аби приїхати і переночувати пару ночей раз на два тижню. Тому така маленька сума.

— Як потрапив у «Зелений пес»?

— З Капрановими я ще в Черкасах познайомився, як працював журналістом. Вони приїздили до нас на зустріч і мені, як видавцеві за освітою, це було цікаво. І я хотів попрацювати видавцем. Ми там познайомилися з Дмитром Віталійовичем Капрановим, поспілкувалися трішки. Я сказав, що мені це цікаво і живити чи можливо щоб майстер-клас вони провели мені, чи ще щось. Він позбавивши мені свій телефоні і сказавши: «Будеш у Києві – заїжджай в гості!». Я приїхав у Київ, місяць попрацював на радіо і думаю: «Ну… подзвоню!». Запитаю, можливо просто приїду і вони б щось цікаве мені розказали. Я думав, що вони вже забулися і скажуть мені: «Хто ти такий, Саша?». Типу: гуляй! Подзвонив, а вони сказали: «Чого ж? Пам’ять пам’ятаємо! Заїдьте до нас на офіс, поговоримо, щось розкажемо». Я до них приїав, ми поговорили і домовилися, що я буду їздити до них раз на два тижню на годинку чи дві. І вони мені читатимуть лекції, особисто мені, безкоштовно. Просто читати лекції, розказувати про видавничу справу, діяльність, як працювати і так далі.

— На роботу не запросили?

— Я так майже рік до них їздив. Вони мене вчили отак просто незнаю чому. А пропрацювавши рік у державному ЗМІ я почав багато конфліктувати з керівництвом. Тому що дуже багато цензури і всі чомусь боятися написати щось критичне у бік влади. А я ще молодий, з амбіціями, з якимись позиціями і я не хотів писати неправди. Я вважаю, що журналіст має чесно працювати, або покидати місце. Мої матеріали різали, не пускали в ефір. Я про це розказував Капрановим і вони мені якось сказали: «Якшо хочеш – переходь до нас! Попрацюєш у видавничій справі. Всеодно ти цим цікавишся. Ти ж для чогось їздиш і вчиш це все.»

— І ти одразу погодився?

— Я обміркував і вирішив, що потрібно міняти це все. Переосмислити журналістику і щоб не впасти перед самим собою, не впасти обличчям в бруд, зрадивши своїм принципам, працюючи на ЗМІ, який вперто бреше і скривлює інформацію – я звільнився і пішов працювати у видавництво.

— Там кращі умови? Зарплатня?

— Там ставка відносно невелика, але є можливість заробити більше. Це вже залежить від того як ти будеш працювати і старатися. Альо все ж видавнича справа в Україні не є прибутковою. Вона в критичній ситуації. Тому на великі гроші розраховувати не варто. Все ж таки я два роки працюю, тому, що мені цікаво. Є розуміння того, що ти стараєшся розвивати в Україні культуру, якої нам насправді дуже не вистачає. А через цю працю за ідею доводиться підпрацьовувати в інших місцях. Є різні разові роботи. Верстальником працюю. Я працював з різними організаціями, які роблять якісь разові випуски своїх видань. Працював з альянсом захисту дітей від ВІЛ-СНІДУ і вони робили велике кольорове видання про вуличних дітей. Ми нікого здорову кольорову книгу. Гарний, цікавий проект. До того ж це міжнародна організація і зрозуміло, що вони не жаліють грошей. Також я багато років товаришую з ГО «Опора» і коли були вибори у Верховну раду мене запросили на більш постійну основу з ними співпрацювати. Хоча це не скільки робота, як громадська діяльність, за яку платять. Тому що це все міфи про громадську діяльність суто на ініціативі. Ініціатива швидко випаровується.

— В Черкасах додаткового підробітку ти б не знайшов?

— Це складніше. Скільки, наприклад, видавництв у Черкасах? Три-чотири такі, що дійсно видавництва. Все інше – якісь видавничі центри, але то складно назвати видавництвом. ЗМІ? Два канали, декілька радіостанцій. Всі. Друковані ЗМІ ще не моє і мене не цікавить, принаймні тоді так було. Все ж мені здається, що тут більше можливостей. Навіть подивитись, як люди працюють на більш вищому професійному рівні. Є в мене декілька знайомих на черкаському каналі «Рось», які працюють власкорами в черкаському регіоні на всеукраїнські ЗМІ. І насправді дуже професійно ті роблять. Тобто можна знаходити і щось на місці.

-Окрім роботи. Власне, життя. До Києва довго звикав?

— Перші декілька тижнів я приходив зроботи. Я на радіо до 16.00 працював. Приходив додому, падав на диван і годину просто відлежувався. Таке враження було, що я на якомусь заводі декілька діб щось молотив. І я фізично не працював. Але втома дуже велика. Швидкий ритм, багато людей, постійний шум – це спочатку дуже втомлює психологічно. Черкаси – маленьке ж місто, спокійне. Я вже звик. Я динамічний, ритмічний, бігаю, як і всі. Але всеодно я залишився з тією думкою, що Київ – важке місто. Я думаю, що це не моє місто. Сподіваюся, що в майбутньому я переїду в інше місце жити. Схидьність і прихильність до Західної України. Альо тут я здобув і здобуваю зв’язки, інформацію, вміння, щоб жити в якомусь іншому місті, але гідно працювати і отримувати достойні гроші. Зараз я тільки на шляху до того.

— З роботою зрозуміло. Як щодо дозвілля в Столиці?

— Елементарно. У Черкасах, коли я жив, працював, навчався – вся творча тусовка швидко стала мені знайомою. Якщо заходь якісь відбуваються – туди ходять одні й ті самі люди. І майже ті самі їх завжди і роблять. Ми з товаришами самі організовували декілька мистецьких заходів: планер для художників, виставку, поетичні читання. Видно, що люди приходять і їм подобається, але їм не вистачає цього. Від наприклад література! З усією повагою до «Спілки» черкаської – це не рівень. Треба запрошувати тих письменників, що вже відомі на всю Україну. Цього не роблять. В Києві що не день – щось відбувається. Можна кожного дня ходити на різні заходь. Аби лиш мати час і бажання. Фільми театри, виставки, проекти, акції. Там насичення цього просто неймовірне. І серед всього там великий відсоток дуже класних промов, дуже цінних речей. Приходь і окультурюйся. Багато де навіть за вхід не треба платити. У Черкасах цього катастрофічно не вистачає. Та й не тільки в черкасах, а й у всіх регіонах.

— Живеш досі там само?

— Я поміняв декілька квартир. Коли зміг дозволити собі – знайшов інше місце, звідки було зручно їздити на роботу, на Лук’янівці. Зараз живу на Осокорках з дівчиною, то в мене квартирне питання зараз відпало, бо це її квартира. Батько Жені (дівчини Сашка) її купивши під забудову. Смороду чекала тут на мою Женю. І як тільки кохана вступила в КПІ – одразу тут і оселилася з тіткою. Я одразу не живе з нею, бо якось було не зручно. У нас різниця у віці 6 років. Їй було лише 18, а мені 23. Зараз теж живемо з тіткою. Ніякого дискомфорту.

— Які б поради давши тим, хто тільки збирається переїхати?

— Шоби люди зважили всі. У кожного є своя причина. Я знаю не одну людину, яка приїхала в Київ просто так, навмання! Типу: там якось краще. Я не їхав на авось. я чітко знав що мені потрібно. Я не їхав шукати роботу, а знайшов ще будучи в Черкасах і потім переїхав. Нехай погану, нехай малооплачувану, але я лиш тоді переїздив. Просто так їхати не варто. Ціла купа роботи є і в Черкасах і в будь-якому іншому місці. Можна її знайте, аби хотіти. Зараз не ті страшні часи. Зараз є робота і є потреба. Інше питаня, якщо є певні амбіції і орієнтація на певну сферу. Тоді варто шукати щось краще. А ті, що просто шукають кращого життя без різниці де… Для чого? Зайва людина в розвиненому Києві нічим не допоможе ні собі, ні місту, ні Україні в цілому.

— Якщо з тексту складеться враження, що Київ мені не подобається і я його не люблю — це не так. Я люблю Київ. Тут дуже гарно і багато людей зустрілося надзвичайно хороших. Альо все ж — це просто не моє місто, мабуть, якщо я подумую звідси звалити)) — пише Сашко у Фейсбуці після зустрічі.

Дякую Сашкові. Успіхів і всіх благ!

Від себе додам: Поки сидиш на одному місці і просто ниєш, хтось замість того щось робить. Манна з неба не падає.

Короткий опис статті: шукаю роботу в києві Їхати в Столицю шукати собі. Як? Чому? Для чого? 25-річний Сашко Сівченко з Білої Церкви переїхав до Столиці на початку 2010-того з Черкас, де навчався і паралельно…

Джерело: Життя коротке, щоб марніти! Давай! Ти встигнеш все здійснити! — Чому кращого життя шукають в Столиці? [інтерв’ю]

Також ви можете прочитати